Типові помилки

По-перше, це використання «чужої» («стандартної») облікової політики. Доволі поширеними є такі випадки:

• складання облікової політики з документа, завантаженого з мережі «Інтернет» та косметично адаптованого під потреби підприємства;
• переклад облікової політики групи міжнародних компаній, у тому числі процедур управлінського обліку, та їх формалізація у вигляді наказу про облікову політику для конкретного українського підприємства;
• використання «застарілої» облікової політики, тобто документа, формально складеного і затверд­женого в минулих періодах задовго до 2015 року.

По-друге, не потрібно включати до облікової політики описання детальних управлінських процедур та внутрішніх положень підприємства (наприклад, комерційну, маркетингову, кадрову, цінову політику, посадові інструкції тощо) або зловживати в обліковій політиці цитатами з ПКУ чи податкових нормативних актів (наприклад, включення до облікової політики процедури складання і перевірки декларації з ПДВ, форми № 1ДФ тощо).

Якщо облікова політика підприємства містить посилання на внутрішні правила та інструкції, їх слід критично проаналізувати, чи не тягне за собою розкриття цих документів податковим органам додаткові податкові ризики.

Водночас облікову політику не слід складати занадто лаконічною. У цьому документі необхідно формалізувати облікові підходи у випадках, коли стандарти передбачають альтернативи вибору (ПБО визначають більш ніж 40 таких випадків, у той час як МСФЗ — більш ніж 120), а також специфіку обліку господарських операцій та організації обліку (в тому числі бухгалтерського програмного забезпечення) конкретного платника податків.

По-третє, складаючи облікову політику, не слід просто цитувати ПСБО чи методичних рекомендацій або включати до неї облікові процедури, які підприємство не застосовує, або операції, які підприємство не здійснює. Натомість варто детально зазначити облікові підходи щодо основних бізнес-процесів кожного окремого підприємства. Наприклад, для торговельних компаній важливим буде визнан­ня доходу та собівартості реалізації товарів, у той час як виробничим підприємствам особливу увагу слід приділити формалізації формування собівартості виробництва продукції.

У судовій справі № 803/719/17 податкові органи провели розрахунок оцінки вибуття запасів з використанням методу собівартості перших за часом надходження запасів (FIFO), внаслідок чого встановили завищення платником собівартості реалізованих товарів. Підприємство використовувало метод середньозваженої вартості, що було зазначено в його обліковій політиці. Суд підтримав позицію платника податків, оскільки метод обчислення собівартості запасів підприємство як господарюючий суб’єкт визначає самостійно.

У судовій справі № 816/1827/16 платник податків, який веде облік за МСФЗ, списував значні суми постійних нерозподілених накладних витрат до складу собівартості реалізованої продукції. Податкові органи оскаржили порядок формування собівартості реалізованої продукції підприємства, а також формування податкового кредиту з ПДВ в частині постійних нерозподілених накладних витрат. Платник податку виграв спір, у тому числі завдяки формалізації порядку розподілу накладних витрат в обліковій політиці за МСФЗ.

За матеріалами «Вісник. Офіційно про податки